Військова медицина - теорія і практика охорони здоров'я збройних сил. Специфіка військово-медичної справи пов'язана з особливими умовами військової служби, особливостями військового праці, обумовлених застосуванням сучасної військової техніки. Ця специфіка пов'язана також з необхідністю здійснювати лікувальну і профілактичну діяльність в умовах театру війни при виникненні масових і різноманітних уражень. Розвиток і стан військової медицини безпосередньо залежать від економічної і політичної структури суспільства, від організації збройних сил, системи комплектування військ, ступеня розвитку військового мистецтва і медичної науки.
Найважливіша особливість військової медицини в умовах соціалістичного суспільства полягає в її справді гуманної сутності, у прагненні зберегти і зміцнити здоров'я і сили воїнів, а в разі поранення або хвороби повернути їх в дію або до праці для участі в суспільному житті. Сучасна наука має в своєму розпорядженні засобами, які в умовах війни можуть бути з успіхом використані в профілактичних і лікувальних цілях. Цьому сприяє постійна турбота Комуністичної партії і Радянського уряду про розвиток радянської медицини взагалі і, зокрема, тих її розділів, які пов'язані з обороною нашої Батьківщини.
Інша важлива особливість радянської військової медицини полягає в її прогресивному профілактичному напрямку, що становить відмітну рису всієї радянської медицини. В даний час значення профілактики у зв'язку з озброєнням військ новими бойовими засобами ще більше зросло. Вельми актуальною стала задача попередження променевих ураження, підвищення резистентності організму до інфекції і токсинів і захисту військ від впливу отруйних речовин. Радянська військова медицина успішно усуває ці та ряд інших актуальних питань профілактики та лікування бойових поразок.
Суттєвою особливістю радянської військової медицини є найтісніший зв'язок між військовим і цивільним охороною здоров'я, обумовлена єдиними державними принципами їх будівництва (див. охорона Здоров'я), а також необхідністю найбільш ефективного використання всіх ресурсів охорони здоров'я (медичних установ, майна тощо) під час війни.
Стан і особливості військової медицини в різні епохи найбільш повно виражаються в організаційних формах медичного забезпечення військ, які зазвичай відповідають потреб воюючої армії, рівнем розвитку військової техніки і військового мистецтва, розвитку медичної науки і практики, а також значною мірою залежать від кількості та характеру втрат, умов профілактичної та лікувальної роботи на фронті і в тилу і т. д.
Елементи державної організації допомоги пораненим і хворим зародилися в найманої армії Олександра Македонського (4 ст. до н. е..). В рамках рабовласницького суспільства найвищого розвитку вони досягли в Римській імперії, де у складі регулярних збройних сил з'явилися лікарі когорт, легіонів, трирем (кораблів) і перші військово-лікувальних установ (валетудинарии).
У період феодальної роздробленості в Європі елементи державної військово-медичної організації зникли. Поранені і хворі отримували допомогу у ремісників-лечителей, що супроводжували війська в порядку приватного підприємництва. Лицарі знаходили притулок у замках феодалів, а рядові воїни-у найближчих монастирях або вмирали на полях битв. У Росії монастирі служили притулком для поранених аж до середини 17 століття.
У період первісного накопичення капіталу, централізації політичної влади в основних країнах Європи (15 ст.) і створення найманих професійних армій у зв'язку з їх високою вартістю і складністю комплектування виникла зацікавленість держави в повернення в лад поранених і хворих. У 15-16 ст. з'явилися військові хірурги в іспанських полицях, похідних і гарнізонних госпіталях. У 16 столітті те ж спостерігалося у Франції (хірурги в полках, стаціонарні і рухомі госпіталі, регламент 1591 р. про надання допомоги пораненим). Цей період був відзначений розквітом медицини. Розроблялися нові методи лікування ран. З'явилася військово-медична література, зокрема в 1517 р. вийшла перша книга з військово-польової хірургії. До цього часу відноситься діяльність А. Парі, з ім'ям якого пов'язаний відмова від болісного для поранених методу припікання вогнепальних ран киплячим маслом, практика розсікання ран, перев'язки судин та ін. Проте ставлення до солдатів-найманців залишалося зневажливим, поранені масами гинули у переповнених госпіталях, де панували тіснота, бруд і вологу.
