У попередні роки найбільш частим показанням до краніотомії на мертвому плоді було анатомічне звуження тазу, що приводило до значного просторового невідповідності між розмірами голівки плода і тазу матері. Виникнення такої невідповідності могло бути зумовлена й іншими причинами: неправильним вставлянням (передлежання) головки, наявністю великого плоду, каліцтвами плоду (частіше всього гідроцефалією).
Р. В. Корабльов (1841) писав, що у випадках вузького тазу при наявності мертвого плоду і виснаженні сил породіллі необхідно застосовувати перфорацію головки. Вважаючи, що операція накладення щипців менш складна, ніж прорив головки, Р. В. Корабльов радив у деяких породіль перед застосуванням перфорації голівки робити операцію накладання щипців.
Надалі, по мірі розвитку акушерської науки і практики, лікарі перестали накладати щипці на мертвий плід, тому краниотомию стали застосовувати частіше, вважаючи, що операція, яка зменшує обсяг головки, повинна при такій акушерської ситуації проводитися виключно в інтересах матері.
І. П. Лазаревич (1867) зазначав, що показана краніотомія тим породіллям з мертвим плодом, у яких пологи затягуються і з'являється небезпека утворення міхурово-піхвових та кишково-піхвових нориць.
Деякі акушери вважали, що наявність мертвого плоду сама по собі повинно бути показанням до прискорення пологів шляхом зменшення об'єму голівки. Так, Hegar (1882), Stahl (1882), В. Ф. Баландін (1889), Schroeder (1896), Schauta (1909), М. Н. Побединський (1918), А. П. Губарєв (1923), М. А. Колосов (1931) рекомендували проводити краниотомию на мертвому плоді, беручи до уваги насамперед інтереси матері. Fritsch (1890), Ahlfeld (1900) відзначали, що було б великою помилкою піддавати мати якої б то не було небезпеки з одного лише бажання зберегти недоторканий плід. Багато авторів не поділяли цієї думки, вважаючи, що якщо немає показань з боку матері для закінчення пологів, то пологи необхідно надати силам природи. Вони дивилися на краниотомию, особливо при високо розташованій голівці, як на серйозну операцію для матері і вважали, що краніотомія повинна мати строгі показання.
Н. Ф. Толочинов (1898) вважав краниотомию на мертвому плоді (при передлежачої або подальшої голівці) показаної тільки в тих випадках, коли акушерська ситуація змушує лікаря негайно закінчити роди. Найчастіше це буває внаслідок звуження тазу і недостатнього розкриття маткового зіву. У цих випадках краніотомія дозволяє уникнути травми м'яких тканин родових шляхів. Крім того, на його думку, показанням до краніотомії на мертвому плоді можуть служити еклампсія, декомпенсовані пороки серця, кровотечі внаслідок передлежання плаценти або передчасного відшарування нормально розташованої плаценти, наполеглива слабкість родових сил, загрозливий розрив матки. Слід, однак, відзначити, що акушери іноді за загрозливий розрив матки помилково приймали почався або доконаний розрив. Природно, що виробництво краніотомії у таких породіль призводило до трагічного результату (Redwitz, 1920; Cheung, 1931).
В. С. Груздєв (1922) писав, що при безсумнівній смерті плода краниотомию слід проводити більш широко. «Строго кажучи, акушер не погрішить, якщо буде виробляти її не тільки в тих випадках, де природне закінчення пологів загрожує якою-небудь небезпекою для матері, але і там, де ніякої небезпеки для останньої не передбачається, виключно з метою позбавити породіллю від декількох годин пологових мук».
Пізніше погляд на місце краніотомії в акушерстві змінився, і цю операцію стали проводити у тих породіль, у яких пологи неможливо було закінчити операцією класичного повороту плода акушерськими щипцями або кесаревим розтином (Mendenhall, 1923). Краніотомія вважалась показаною і у тих породіль, стан яких не допускало застосування жодних інших акушерських операцій (наявність інфекції у породіллі, внутрішньоутробна загибель плода) (Granzow, 1934, 1951; Beck, 1940; В. А. Сеньківська, 1959).
