Діагноз - стислий висновок про сутність захворювання і стану хворого.
Діагностика - розділ медичної науки, що вивчає методи дослідження хворого для розпізнавання захворювання; складається з трьох розділів: лікарської діагностичної техніки, що вивчає методи дослідження хворого; семіотики (див.) і методики діагнозу, що вивчає особливості мислення для правильного розпізнавання захворювання.
Загальний план діагностичного дослідження. Після ознайомлення зі скаргами хворої та анамнезом переходять до вивчення стану хворого основними методами клінічного дослідження (див. нижче). Досліджують морфологічний і функціональний стан різних органів, звертаючи особливу увагу на індивідуальні особливості хворого (статура, вища нервова діяльність, загальна реактивність тощо).
Далі, виходячи з виявлених симптомів і передбачуваного діагнозу, лікар призначає більш детальні додаткові дослідження (лабораторні, рентгенологічні і т. д.) для уточнення причини хвороби, місця і характеру ураження. Навіть у тих випадках, коли основний діагноз хвороби встановлюють вже при першому погляді (наприклад, тиреотоксичний зоб, деякі форми вродженого пороку серця), методичне вивчення хворого необхідно для розуміння стану організму в цілому і вибору правильного лікування. Дослідження повинно завершитися діагнозом. Вибір терапевтичних заходів зазвичай випливає з діагнозу. Діагноз, поставлений хворому, може змінюватися в процесі розвитку хвороби (її прогресування, ускладнення, поліпшення тощо).
Діагностичний висновок, що охоплює весь час спостереження та лікування, подається у вигляді епікризу (див. Історія хвороби).
Клінічні діагностичні методи дослідження поділяють на основні і додаткові. Основні - розпитування, огляд, обмацування, выстукивание, вислуховування, вимірювання (див. Аускультація, Обстеження хворого, Пальпація, Перкусія) - обов'язково застосовуються лікарем у кожного хворого.
Додаткові методи (лабораторні, інструментальні та ін) нерідко проводяться не лікарем, а іншими фахівцями. Вони не менш важливі для діагностики, ніж основні методи.
Методика діагностичного дослідження. Необхідні умови успіху діагностики: 1) лікар (або фельдшер) повинен досконало володіти технікою клінічного дослідження;
2) чітко знати симптоми (див.);
3) вміти порівнювати відповідні показники норми і патології (наприклад, тони серця у хворого і у здорової). Далі лікар (або фельдшер) повинен раніше всього подумати про найбільш частих захворюваннях, врахувати наявність епідемії (наприклад, грипу та ін), характер місцевості, часом року, а також вік хворого. Спостереження повинно бути точним, повним і плановим. Дуже істотно правило подвійного або потрійного забезпечення точності визначення спостережуваних симптомів: кожен симптом, ознака або вимірювання перевіряються повторно, різними методами. Тільки збіг результатів забезпечує достовірність симптому, а конкретизація його дає доброякісний матеріал для діагностики.
Розрізняють кілька періодів діагностичного дослідження: 1) вивчення Життя хворого (див. Анамнез); 2) дослідження у кожного хворого всіх органів і систем у визначеному порядку; 3) детальне дослідження органів, з боку яких виявлені порушення; 4) вивчення індивідуальних реакцій хворого, що супроводжують дане захворювання; 5) вивчення історії даного захворювання в його зв'язку з життям хворого, тобто встановлення соціально-біологічного діагнозу хворого.
При важких захворюваннях (наприклад, шок, «гострий живіт» та ін) і обмежених можливостях правилом є дослідження насамперед життєво важливих органів, щоб з'ясувати ступінь загрози для життя. Тоді розпізнавання зупиняється на попередньому діагнозі і
лікар (або виконувач його функції фельдшер) відразу переходить до терапевтичних дій, якщо є термінові свідчення.
Організація діагностичних досліджень. Лікар (або виконувач його функції фельдшер), що повністю відповідає за діагноз, повинен особисто розпитати і досліджувати хворого та організувати проведення додаткових клінічних досліджень. Крім того, нерідко проводяться консультації лікарів різних спеціальностей, а іноді вирішення складних питань діагностики виноситься на консиліум (див.).
При оформленні діагнозу потрібно: 1) виділення основного захворювання; при цьому потрібно вказати нозологічну одиницю, ступінь компенсації або стадію хвороби, характер патологічного процесу і його перебіг, характер і ступінь функціональних порушень, патогенез та етіологію хвороби; 2) ускладнення; 3) супутні захворювання. Діагноз повторюють эпикризе, вказавши перебіг хвороби, застосоване лікування та його результати, приписи для майбутнього.
Попередній діагноз ставлять в тих випадках, якщо достовірність основного патологічного процесу ще сумнівна для лікаря (частіше через нестачу даних). Особливо важливий ранній діагноз, що дозволяє почати своєчасне лікування (наприклад, раку, туберкульозу та ін). Одним із шляхів вирішення проблеми раннього діагнозу є диспансерне обстеження практично здорових людей.
