Значна поширеність вторинного пієлонефриту у хворих аденомою передміхурової залози створює підвищений ризик його загострення в післяопераційному періоді. Причиною гострого висхідного пієлонефриту може з'явитися поганий відтік сечі в результаті недостатньо чітко налагодженої системи післяопераційного мочепузирного дренування, особливо після одноетапної аденомектомії, виробленої при ретротригональном зростання аденоми передміхурової залози із здавленням сечоводів. У цих випадках після усунення перешкоди відтоку сечі зберігаються виражені функціональні та морфологічні зміни в сечоводах, що створюють сприятливі умови для розвитку інфекції. При порушенні уродинаміки верхніх сечових шляхах у післяопераційному періоді необхідно забезпечити найбільш ефективні умови для відтоку сечі і використовувати систему її активної аспірації і добре налагодженої системи післяопераційного дренування сечового міхура. Недостатньо ефективно проведене лікування хронічного пієлонефриту у хворих аденомою передміхурової залози в передопераційному періоді підвищує ризик його обостри ня після аденомектомії. Клінічно це проявляється погіршенням загального стану хворого, реміттірующей лихоманкою, загальною слабкістю, головним болем, втратою апетиту, болями в поперековій області, симптомами хронічної ниркової недостатності (сухість у роті, анорексія, підвищення аминоазота в крові, підвищення артеріального тиску, ніктурія, протеїнурія, зрушення лейкоцитарної формули вліво, лейкоцитоз). Супутня пієлонефриту хронічна ниркова недостатність поряд з широким розповсюдженням госпітальних антибіотикостійких штамів мікробів ускладнює вибір антибактеріального препарату для лікування гострого або загострення хронічного пієлонефриту після аденомектомії. Це пояснюється зміною на цьому тлі фармакокінетики антибактеріальних препаратів зі зниженням їх концентрації у тканині нирок і підвищенням у плазмі крові, що створює небезпеку кумуляції антибіотиків у крові та їх токсичного впливу на паренхіму нирок. Ефективність лікування сечової інфекції може бути досягнута при достатній терапевтичної концентрації антибактеріального препарату в тканини нирки та сечі.
В останні роки значну увагу привертає лікування інфекційно-запальних процесів у різних відділах сечостатевої системи після аденомектомії, викликаних госпітальною інфекцією, яка нечутлива до старих антибактеріальних препаратів. Так, відзначається висока резистентність госпітальних штамів Е. coli, ентеробактерій, особливо Serratia, индолпозитивных протеев і ацинетобактерий до ампіциліну та цефалоспоринів першого покоління (цефазолін, цефалексин, цефалоридин). Pseudomonas, який є найбільш поширеним патогенним мікроорганізмом, виявлених в сечі у хворих після аденомектомії, вирізняється резистентністю до першого і другого покоління цефалоспоринів (цефокситин, цефамандол, цефуроксим, цефотиам, цефметазол). Штами Serratia викликають тяжкі форми госпітальної інфекції, 90% яких локалізується в сечовому тракті. Одним з резервуарів антибиотикорезистентной госпітальної патогенної мікрофлори служить шлунково-кишковий тракт, який є ендогенним джерелом інфекції сечових шляхів у післяопераційному періоді при встановленому уретральном катетері. Найбільш ефективні в лікуванні сучасних штамів бактерій госпітальної інфекції цефалоспорини третього покоління (цефотаксим, цефтизоксим, цефтріаксон, цефменоксим, цефтазидим, цефоперазон, моксалактам). Широкий спектр дії цих препаратів проти пеніциліназоутворюючі бактерій, які продукують Р-лактамазу, забезпечує їх антибактеріальну активність проти більшості госпітальних штамів грамнегативних патогенних мікроорганізмів. Ефективність цих препаратів в лікуванні інфекції, викликаної ентеробактеріями, P. aeruginosa, становить 50 - 70%.
