Я, здається, сказав, що робота закінчена? Ну, це обмовка, що віддає обмовою. Закінчити можна дисертацію, але дослідження, яке змусило заглянути в такі безодні, як старіння і спадковість,- його не можна не продовжити: і змушує, і манить...
Ні, Кашинцева не думає, що первинна глаукома зникне, розпавшись на вторинні. Вона думає, що механізм глаукоми, при безспірному його різноманітті, єдиний у своїй основі.
Поки так виходить...
Поки виходить, що висновки учнів - не збігаються.
А в питанні про провідному виявлення глаукоми?
Не збігаються!
Кашинцева цілком допускає такі умови в оці, коли є гіпертензія і це не є починається глаукома.
Але поруч інші учні тримаються погляду, що проводити розмежування між гіпертензією та глаукомою - безглуздо і навіть як би аморально...
Як же це: в одній науковій школі по одному питанню - різні погляди? Що це означає?
А тільки те й означає, по-моєму, що вони далеко пішли від часу, коли один говорить, а інші, розмістившись півколом, слухають. В такому положенні, взагалі кажучи, немає нічого жахливого, якщо мовець розумний, але ніякої, самий вдалий монолог не може тривати нескінченно.
А Пучковська...
Ну, Пучковська, по-перше, не перебільшує розбіжностей: не перебільшує значення фактів, які їх породжують. Набряк? Дуже добре. Але вона ж не забула, що таке гістологія: навіть в одному препараті можна побачити зовсім різні речі...
Ніяка наукова новина, сама завлекательная і переконлива, не вразить її настільки, щоб, раптом забувши всі старі завіти, вона кинулася в якусь нову віру. Не бачить тієї віри, щоб кинутися.
Але ставлення її до старих заповітам зовсім не молитовне.
Лікар, гостра думка і ніжні руки якого здаються в роботі майже всесильними, каже: «Ми так мало можемо. Ми так мало знаємо». Додаючи, правда: «Ще мало. Поки мало».
І це невдоволення собою, хвилинами болісне, не дає вклонитися старим або новим ідеям-ідолам.
Вона сказала мені про одну своєї учениці, хвалячи її: «Цілеспрямована, яка сумнівається».
Точно той же вона могла б сказати, я думаю, в похвалу науковій школі.
Бо всяка нерухомість чужа живої наукової школи. Бо жива наукова школа - це не коло людей і не кругова порука, коли один привітніше істини, це й не коло ідей. А тільки безперервність шукає думки.
І в цій безперервності пошуків болісно і нездоланно визріває заперечення одного разу знайденого.
І тому наукова спадщина - не таке володіння, яке можна примножити мирним накопиченням даних за заданою схемою. Спадкування наукової спадщини - це примноження даних і звільнення від заданого,- процес закономірно немирний, в чому ми і переконалися сьогодні.
...Коли до неї приступають: «Ми повинні відстояти!..»- «Ні,- просто каже вона.- Немає такої задачі - відстояти. Ми повинні вивчати».
І робота триває.
Ми теж повинні продовжити нашу роботу. Притому неодмінно сьогодні ж і закінчити: завтра субота.
Закінчити?
